Меню сайту

Календар
«  Листопад 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Корисні сайти
Національна дитяча гаряча лінія
Національна дитяча гаряча лінія

Пошук

Форма входу


Архів записів

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Корисні сайти
Національна дитяча гаряча лінія
КРАН ФМ

Вітаю Вас, Гість · RSS 10.12.2019, 05:55

Головна » 2014 » Листопад » 25


Слово про вчителя...
У кожного з сьогоднішніх вчителів був колись свій вчитель, людина, яка сприяла вибору власного шляху в професії. Мені хочеться згадати одного з своїх викладачів, людину великої професійної гідності, справжнього патріота України, поета щемливої душі—Віктора Антоновича Чабаненка.

Віктор Чабаненко (1937—2014) – член Національної Спілки письменників України, почесний голова Запорізької обласної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Відомий учений, доктор філологічних наук, професор, академік Академії Наук вищої школи, завідувач кафедри загального і слов’янського мовознавства Запорізького національного університету. Заслужений діяч науки й техніки України. Лауреат премій імені Павла Чубинського, Якова Новицького та Дмитра Яворницького. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
До визначних робіт ученого можна віднести збірки легенд і переказів Нижньої Наддніпрянщини («Савур-могила», «Сестра орлів», «Січова скарбниця»), історико-топонімічний словник «Великий Луг Запорозький», «Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини” (чотири томи), «Фразеологічний словник говірок Нижньої Наддніпрянщини», «Стилістика експресивних засобів української мови», історико-топонімічний словник «Порожистий Дніпро», публіцистичний збірник «За покликом сумління», «Літературознавчі та літературно-критичні спроби». Упорядкував антологію «Січовий Парнас. Поетичні твори вихованців Запорізького державного університету». Автор кількох сотень статей до енциклопедії «Українське козацтво».
Голова Запорізького осередку вивчення української діаспори. Вийшло з друку вісім випусків віснику осередку, готується дев’ятий.
Автор поетичних збірок – «Собор душі моєї» (1998), «В гостях у юності твоєї» (1999), «У вічному двобої» (2000), «Оратанія» (2001), збірка поетичних перекладів «Суголосся» (2004), збірка «Січ духовна» (2007). Книги Віктора Чабаненка є навіть у фондах бібліотеки Конгресу США.
Пропоную увазі вчителів—філологів та істориків кілька фрагментів з інтерв'ю вченого.
Вікторе Антоновичу! Що для вас поезія?
- Поезія - це, можна сказати, друге крило моєї душі, мого єства. Це те, чим я живу постійно з дитячих років. У мене чималенько оригінальних віршів. То, як кажуть, сповідь душі, але разом із тим мене завжди захоплювала поезія інших народів, великих поетів, зокрема, звичайно, з слов’янських країн. Я трохи знаю німецьку мову, маю диплом учителя української мови й літератури та німецької мови. Із німецьких поетів беру Генріха Гейне, Георга Гервега, Фрідріха Шиллера, а то більше - слов’янських. Я ніколи не роблю перекладів із підрядника. Мені так думається, і я так вважаю: щоб робити справжній переклад, тим більше поетичного твору, треба принаймні розуміти той текст, який ти перекладаєш. А ще б краще добре знати мову, якою він написаний.
Я добре знаю білоруську мову. У білоруській літературі найбільше тих поетів, що справді суголосні своїми темами, ідеями, образами українській поезії. Вони суголосні й моїм життєвим принципам, поглядам, моралі. Свого часу читав курс порівняльної граматики східнослов’янських мов білоруською мовою. А далі йде російська, болгарська, польська, сербська, словенська поезія.
-Коли ви почали перекладати?
-Ще коли був студентом Запорізького педагогічного інституту та вивчав німецьку мову, один із викладачів помітив мою особливу зацікавленість німецькою класичною поезією й запропонував зробити переклад на конкурс перекладачів та декламаторів німецької поезії. Я переклав вірш Гейне й зайняв перше місце.
- Вікторе Антоновичу! Пам’ятаєте, коли ви написали свій перший вірш?
-Пам’ятаю. Ще навчаючись у школі. Жодна стінна газета в Балківській середній школі, що у Василівському районі Запорізької області, без них не обходилася. Деяким я не надавав значення, деякі загубилися. Ну, а вже значимі для мене з’явилися тоді, коли я зрозумів, що поезія - це не дитячі забавки. Були вірші, написані на другому-третьому курсі Запорізькогопедінституту (1955-1956)
. Вони є, до речі, в одній із моїх книжок «Славістичної студії», яку я видав 2003 року.
Мене страшенно зворушила одна подія. Глибокої осені 1956 року радянськими
танками було придушено повстання «контрреволюціонерів» у Будапешті. У нас у
головному корпусі інституту в коридорах були гучномовці, з яких передали, що
розстріляли прем’єр-міністра Угорщини Імре Надя. Так було важко на душі. Це ж була хрущовська відлига. Ми думали, що угорці переможуть, і воно скрізь піде на краще. Коли я приїхав додому (в Кушугум) робочим поїздом, усю ніч не спав і написав вірш «Звернення до Шандора Петефі». Я читав і дуже любив вірші цього угорського поета. Знав, що батько його був сербом, а мати – угоркою. Шандор – це Олександр. Петефі ж сербською – Петрович. До речі, він загинув у бою з російською армією, його прокололи багнетом. Угорці це знають.
Я ніде не подавав цей вірш до друку. Лише 1969 року, коли деякі люди в Києві про нього почули, тоді вже я подав свої вірші та переклади. А так узагалі не друкувався до кінця 90-х років, бо майже всі мої твори, як кажуть, не підходили до того часу. А ще я не надавав особливого значення всій цій писанині, бо дуже захопився й займався наукою. За ці роки став і кандидатом, і доктором наук, і Заслуженим діячем науки й техніки… Мені ніколи було віддаватися тому, що дано від природи. У маминому роду, наприклад, були такі люди. Це, перш за все, мамин рідний брат – мій дядько Григорій Малиш (загинув у 16 років: розряджав разом із хлопцями снаряди на полі; після його смерті дідусь Федір знайшов великий зошит, списаний віршами, ніхто про це захоплення не знав).
- Вікторе Антоновичу! Розкажіть, будь ласка, про місце вашого народження?
-Це – біль і трагедія не тільки мого роду, а всіх моїх земляків. Я народився в Єлизаветівці. Неофіційно наше село називалося Больбатовою, бо в поміщика Іваненка із Благовіщенки був прикажчик Больбат, який порядкував колись у нашому селі. Коли з Василівки повертаєте на Дніпрорудний, а потім – на Енергодар, то Дніпрорудний кінчається, й одразу починаються Балки.
Мої предки по татовій лінії від початку ХІХ століття - з теперішньої Кіровоградщини, тоді то була Херсонська губернія. І там, де річка Ятрань, там Чабаненків, як оце в нас Бондаренків чи Шевченків. А мамин рід у Балки прибув із Миргородського повіту Полтавської губернії.
У Балках я ходив до школи з 5-го по 9-й клас включно, а з 1-го по 4-й навчався у рідному селі. Це село відносилося до Балківської сільради. Сказати, що це – хутір, не можна, бо там було більше 60-ти дворів. Наш колгосп носив ім’я Шевченка, єдиний у Балківській сільраді. Коли виїжджаєте з Балок, то моє село було від залізниці, що йде на Енергодар, і від траси, що йде на Кам’янку-Дніпровську, внизу. Раніше я майже щороку туди їздив. Возив обох своїх діток малими, щоб вони побачили родовище пращурів, розказав, де що було, що в роки війни тут була передова фронту. Тут поранило їхнього дідуся, а нам принесли похоронку й сказали, що він убитий. Тоді наша хата ще стояла, там жив один чоловік із Павло-Кічкаса. Вона, малесенька така, вгрузла в землю. Стояло ще хаток п’ять, і то розвалені, а вся інша частина села - провалля, все абсолютно заросло чагарем. Дикі звірі водяться.
А більшу частину села з кладовищем, із усім іншим поглинуло Каховське море. Усе це в морі. Це – жахливо!Ото моя батьківщина. Біля неї були цікаві пам’ятки, наприклад, Гостра могила. Частенько ходив і на Гайманову могилу, пас корів біля неї. Там згодом розкопали золото скіфського царя. І це все було в нашому степу. Моє село було розташоване під горою, яка йшла аж до Білозірок, а воно - на самому низу на березі Великого Лугу. Я виходив на отой курган (тепер його розрівняли), у гарну днину звідси було видно Нікополь, Кам’янку-Дніпровську, весь Великий Луг, Тарасівку, Запоріжжя. На Великому Лузі були козацькі гнізда. Усе тут було, про що співала моя мама, а вона дуже гарно співала про луг, про калину, про вербу, про могили, про степ, про Дніпро. Мені здавалося, що це – зосередження всього українського життя й світу в нашому селі. Тут переплелися надзвичайна краса мого краю та якась його приреченість. Усе це, мабуть, і дало перший поштовх тому, що я почав на світ дивитися критичним оком. Так сталося, що ще молодим, коли ходив у старші класи школи, вирішив залишити в пам’яті людей, наскільки зможу, все те, що я пережив, що бачив, і як воно йде у вічність і його вже ніколи не буде.

-Ви були вже в тому віці, що багато чого запам’ятали. Головне ж, що ви бачили
Великий Луг. Який він?
- Звичайно, я на нього дивився, як кажуть, через рожеві скельця дитячої уяви.
Старіючи, сприймаю це небайдуже. Думаю, що те, що сталося з Великим Лугом,
це – одна з трагедій нашої землі.
Чому? От подивіться на карту: Південна Україна, Карпати, Полісся, Львів, Київ, Чигирин, Харків – це дуже важливі для нашої землі географічні об’єкти. Але всі українці повинні знати й пам’ятати, що Нижня Наддніпрянщина (Дніпропетровщина, Запоріжжя та Херсонщина), де Дніпро впадає в Чорне море, це – ворота України в світову цивілізацію, в Середземномор’я. Здавна саме через оцей край наш народ та все слов’янство зв’язувались зі світовою цивілізацією, тобто зі Стародавньою Грецією, Єгиптом, Троєю, Палестиною, латинським св ... Читати далі »

Просмотров: 1169 | Добавил: Yazon | Дата: 25.11.2014 | Комментарии (0)

Copyright MyCorp © 2019
Зробити безкоштовний сайт з uCoz
Адреса: Запорізька облать місто Мелітополь ІІ-провулок Лютневий, 32
Телефон: +38 (0619) 44-77-12
E-mail: melschool22@gmail.com