Меню сайту

Календар
«  Листопад 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Корисні сайти
Національна дитяча гаряча лінія
Національна дитяча гаряча лінія

Пошук

Форма входу


Архів записів

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Корисні сайти
Національна дитяча гаряча лінія
КРАН ФМ

Вітаю Вас, Гість · RSS 10.12.2019, 05:55

Головна » 2014 » Листопад » 25 » Віктор Чабаненко
20:53
Віктор Чабаненко


Слово про вчителя...
У кожного з сьогоднішніх вчителів був колись свій вчитель, людина, яка сприяла вибору власного шляху в професії. Мені хочеться згадати одного з своїх викладачів, людину великої професійної гідності, справжнього патріота України, поета щемливої душі—Віктора Антоновича Чабаненка.

Віктор Чабаненко (1937—2014) – член Національної Спілки письменників України, почесний голова Запорізької обласної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Відомий учений, доктор філологічних наук, професор, академік Академії Наук вищої школи, завідувач кафедри загального і слов’янського мовознавства Запорізького національного університету. Заслужений діяч науки й техніки України. Лауреат премій імені Павла Чубинського, Якова Новицького та Дмитра Яворницького. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
До визначних робіт ученого можна віднести збірки легенд і переказів Нижньої Наддніпрянщини («Савур-могила», «Сестра орлів», «Січова скарбниця»), історико-топонімічний словник «Великий Луг Запорозький», «Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини” (чотири томи), «Фразеологічний словник говірок Нижньої Наддніпрянщини», «Стилістика експресивних засобів української мови», історико-топонімічний словник «Порожистий Дніпро», публіцистичний збірник «За покликом сумління», «Літературознавчі та літературно-критичні спроби». Упорядкував антологію «Січовий Парнас. Поетичні твори вихованців Запорізького державного університету». Автор кількох сотень статей до енциклопедії «Українське козацтво».
Голова Запорізького осередку вивчення української діаспори. Вийшло з друку вісім випусків віснику осередку, готується дев’ятий.
Автор поетичних збірок – «Собор душі моєї» (1998), «В гостях у юності твоєї» (1999), «У вічному двобої» (2000), «Оратанія» (2001), збірка поетичних перекладів «Суголосся» (2004), збірка «Січ духовна» (2007). Книги Віктора Чабаненка є навіть у фондах бібліотеки Конгресу США.
Пропоную увазі вчителів—філологів та істориків кілька фрагментів з інтерв'ю вченого.
Вікторе Антоновичу! Що для вас поезія?
- Поезія - це, можна сказати, друге крило моєї душі, мого єства. Це те, чим я живу постійно з дитячих років. У мене чималенько оригінальних віршів. То, як кажуть, сповідь душі, але разом із тим мене завжди захоплювала поезія інших народів, великих поетів, зокрема, звичайно, з слов’янських країн. Я трохи знаю німецьку мову, маю диплом учителя української мови й літератури та німецької мови. Із німецьких поетів беру Генріха Гейне, Георга Гервега, Фрідріха Шиллера, а то більше - слов’янських. Я ніколи не роблю перекладів із підрядника. Мені так думається, і я так вважаю: щоб робити справжній переклад, тим більше поетичного твору, треба принаймні розуміти той текст, який ти перекладаєш. А ще б краще добре знати мову, якою він написаний.
Я добре знаю білоруську мову. У білоруській літературі найбільше тих поетів, що справді суголосні своїми темами, ідеями, образами українській поезії. Вони суголосні й моїм життєвим принципам, поглядам, моралі. Свого часу читав курс порівняльної граматики східнослов’янських мов білоруською мовою. А далі йде російська, болгарська, польська, сербська, словенська поезія.
-Коли ви почали перекладати?
-Ще коли був студентом Запорізького педагогічного інституту та вивчав німецьку мову, один із викладачів помітив мою особливу зацікавленість німецькою класичною поезією й запропонував зробити переклад на конкурс перекладачів та декламаторів німецької поезії. Я переклав вірш Гейне й зайняв перше місце.
- Вікторе Антоновичу! Пам’ятаєте, коли ви написали свій перший вірш?
-Пам’ятаю. Ще навчаючись у школі. Жодна стінна газета в Балківській середній школі, що у Василівському районі Запорізької області, без них не обходилася. Деяким я не надавав значення, деякі загубилися. Ну, а вже значимі для мене з’явилися тоді, коли я зрозумів, що поезія - це не дитячі забавки. Були вірші, написані на другому-третьому курсі Запорізькогопедінституту (1955-1956)
. Вони є, до речі, в одній із моїх книжок «Славістичної студії», яку я видав 2003 року.
Мене страшенно зворушила одна подія. Глибокої осені 1956 року радянськими
танками було придушено повстання «контрреволюціонерів» у Будапешті. У нас у
головному корпусі інституту в коридорах були гучномовці, з яких передали, що
розстріляли прем’єр-міністра Угорщини Імре Надя. Так було важко на душі. Це ж була хрущовська відлига. Ми думали, що угорці переможуть, і воно скрізь піде на краще. Коли я приїхав додому (в Кушугум) робочим поїздом, усю ніч не спав і написав вірш «Звернення до Шандора Петефі». Я читав і дуже любив вірші цього угорського поета. Знав, що батько його був сербом, а мати – угоркою. Шандор – це Олександр. Петефі ж сербською – Петрович. До речі, він загинув у бою з російською армією, його прокололи багнетом. Угорці це знають.
Я ніде не подавав цей вірш до друку. Лише 1969 року, коли деякі люди в Києві про нього почули, тоді вже я подав свої вірші та переклади. А так узагалі не друкувався до кінця 90-х років, бо майже всі мої твори, як кажуть, не підходили до того часу. А ще я не надавав особливого значення всій цій писанині, бо дуже захопився й займався наукою. За ці роки став і кандидатом, і доктором наук, і Заслуженим діячем науки й техніки… Мені ніколи було віддаватися тому, що дано від природи. У маминому роду, наприклад, були такі люди. Це, перш за все, мамин рідний брат – мій дядько Григорій Малиш (загинув у 16 років: розряджав разом із хлопцями снаряди на полі; після його смерті дідусь Федір знайшов великий зошит, списаний віршами, ніхто про це захоплення не знав).
- Вікторе Антоновичу! Розкажіть, будь ласка, про місце вашого народження?
-Це – біль і трагедія не тільки мого роду, а всіх моїх земляків. Я народився в Єлизаветівці. Неофіційно наше село називалося Больбатовою, бо в поміщика Іваненка із Благовіщенки був прикажчик Больбат, який порядкував колись у нашому селі. Коли з Василівки повертаєте на Дніпрорудний, а потім – на Енергодар, то Дніпрорудний кінчається, й одразу починаються Балки.
Мої предки по татовій лінії від початку ХІХ століття - з теперішньої Кіровоградщини, тоді то була Херсонська губернія. І там, де річка Ятрань, там Чабаненків, як оце в нас Бондаренків чи Шевченків. А мамин рід у Балки прибув із Миргородського повіту Полтавської губернії.
У Балках я ходив до школи з 5-го по 9-й клас включно, а з 1-го по 4-й навчався у рідному селі. Це село відносилося до Балківської сільради. Сказати, що це – хутір, не можна, бо там було більше 60-ти дворів. Наш колгосп носив ім’я Шевченка, єдиний у Балківській сільраді. Коли виїжджаєте з Балок, то моє село було від залізниці, що йде на Енергодар, і від траси, що йде на Кам’янку-Дніпровську, внизу. Раніше я майже щороку туди їздив. Возив обох своїх діток малими, щоб вони побачили родовище пращурів, розказав, де що було, що в роки війни тут була передова фронту. Тут поранило їхнього дідуся, а нам принесли похоронку й сказали, що він убитий. Тоді наша хата ще стояла, там жив один чоловік із Павло-Кічкаса. Вона, малесенька така, вгрузла в землю. Стояло ще хаток п’ять, і то розвалені, а вся інша частина села - провалля, все абсолютно заросло чагарем. Дикі звірі водяться.
А більшу частину села з кладовищем, із усім іншим поглинуло Каховське море. Усе це в морі. Це – жахливо!Ото моя батьківщина. Біля неї були цікаві пам’ятки, наприклад, Гостра могила. Частенько ходив і на Гайманову могилу, пас корів біля неї. Там згодом розкопали золото скіфського царя. І це все було в нашому степу. Моє село було розташоване під горою, яка йшла аж до Білозірок, а воно - на самому низу на березі Великого Лугу. Я виходив на отой курган (тепер його розрівняли), у гарну днину звідси було видно Нікополь, Кам’янку-Дніпровську, весь Великий Луг, Тарасівку, Запоріжжя. На Великому Лузі були козацькі гнізда. Усе тут було, про що співала моя мама, а вона дуже гарно співала про луг, про калину, про вербу, про могили, про степ, про Дніпро. Мені здавалося, що це – зосередження всього українського життя й світу в нашому селі. Тут переплелися надзвичайна краса мого краю та якась його приреченість. Усе це, мабуть, і дало перший поштовх тому, що я почав на світ дивитися критичним оком. Так сталося, що ще молодим, коли ходив у старші класи школи, вирішив залишити в пам’яті людей, наскільки зможу, все те, що я пережив, що бачив, і як воно йде у вічність і його вже ніколи не буде.

-Ви були вже в тому віці, що багато чого запам’ятали. Головне ж, що ви бачили
Великий Луг. Який він?
- Звичайно, я на нього дивився, як кажуть, через рожеві скельця дитячої уяви.
Старіючи, сприймаю це небайдуже. Думаю, що те, що сталося з Великим Лугом,
це – одна з трагедій нашої землі.
Чому? От подивіться на карту: Південна Україна, Карпати, Полісся, Львів, Київ, Чигирин, Харків – це дуже важливі для нашої землі географічні об’єкти. Але всі українці повинні знати й пам’ятати, що Нижня Наддніпрянщина (Дніпропетровщина, Запоріжжя та Херсонщина), де Дніпро впадає в Чорне море, це – ворота України в світову цивілізацію, в Середземномор’я. Здавна саме через оцей край наш народ та все слов’янство зв’язувались зі світовою цивілізацією, тобто зі Стародавньою Грецією, Єгиптом, Троєю, Палестиною, латинським світом… Сам Геродот побував на наших землях та називав Гілеєю Великий Луг. Невипадково тут є кілька географічних, історичних, а може, й інших об’єктів, які для всієї України є символами її сутності, символами української нації, ідеї, державності, споконвічних прагнень нашого народу.
Що це за символи? Перш за все, пороги. Але знайшлися люди, які їх затопили. Я розумію, що потрібна була електростанція, але це було також на руку тим, хто споконвіку мріяв знищити пороги. Про це ще Катерина Друга мріяла. Зараз порогів нема. Далі… Наші вороги та неприятелі знали, що Великий Луг, тобто оця величезна долина - починаючи від Хортиці й кінчаючи Скалозубовим островом, під Рогачиком – це винятково важлива територія в історичному й економічному значенні для українців. Тому, що усі, крім двох Січей, були тут. Із острова Томаківки почалася Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Усі ці історичні символи української волі, нескореності, державності затопили: усі Січі, нашу скіфську столицю, яка була в Кам’янці-Дніпровській. Перський цар Дарій був тут, ганявся зі своїм військом за скіфами, нашими предками, але вони його обхитрили. Загинуло й моє село. Неприятелі нашого народу прагнули цього - і вони зробили це. Усе на дні оцієї калюжі. У довершення поруч поставили в Енергодарі дві найбільші електростанції в Європі (атомну й теплову), «перетворили», як кажуть, природу.
Що стосується Хортиці… Її б уже давно знищили ті ж люди, які діють тільки «по просьбе трудящихся». Але вона гранітна. Мені завжди здається, що граніт Хортиці – це затверділе від болю, від наруги серце України, й Дніпро його ніби кров’ю омиває, а воно, гранітне, стоїть. Не можуть ці люди її вгризти, то проводами її окутують, то мріють про додаткові мостові переходи. Розумієте, якби це було мудро та якби уряд та громадськість були в цьому зацікавлені, можна було б зробити ці мости по-розумному. Наприклад, при цареві міст був. Але ж він був вище Хортиці. Цареві мостові підпори ще й досі стоять біля острова імені Леніна. Була там залізниця.
Ще одна святиня є поблизу Мелітополя. Це Кам’яна Могила. То символ не тільки української, а й світової цивілізації, оскільки в гротах і на скелях цієї могили вчені знайшли написи у вигляді ієрогліфів чи знаків, абсолютно тотожних шумерським написам. Шумер був, де зараз Ірак - між Тигром і Єфратом. Таким чином, ясно, що запорізький Степ ще до нашої ери (а цим написам п’ять-сім тисяч літ) мав стосунки з тими народами.
Ну, й нарешті, мабуть, жодна територія так не всіяна курганами, які є знову ж таки не просто пам’ятками, а, як уже доведено, виконували космічно-ритуальні функції в нашому Степу. Скільки знахідок, скажімо, таких, як пектораль, яку відшукав Борис Мозолевський біля Чортомлика (Орджонікідзе)! Біля нашого села були цікаві пам’ятки, наприклад, Гостра могила. Частенько ходив і на Гайманову могилу, пас корів біля неї. Там згодом розкопали золото скіфського царя. І все це було в нашому степу.Я вирішив, коли вже дійшов до такої можливості й назбирав матеріалу (а особливо, коли мій хворий тато лежав при смерті, а я чергував біля його ліжка, і мама вже теж була хвора), я поклявся, що мушу все те, що зараз під водою, показати людям, бо багато з них усього не знають. Почав збирати по крихті матеріали про різні об’єкти Великого Лугу, включаючи річки, острови, дерева… Наприклад, Марусина верба, Баштові дуби, П’яний осокор. Таких об’єктів набралося понад дві тисячі. Зробив великий історико-топонімічний словник «Великий Луг Запорозький» (1999), за який Національна Спілка письменників України та Дніпропетровський історичний музей імені Дмитра Івановича Яворницького присудили мені в 2000 році премію імені Яворницького. Тепер ніколи пам’ять про цю нашу святиню не вмре. Я додав туди дві карти. На одній – Великий Луг до затоплення, на іншій – що з ним сталося після затоплення. Вважаю, що це – одна із моїх, може, найважливіших праць.

До України

Як Дніпро обіймає голубими руками
Хортицю,
Так і я обіймаю тебе голубими мріями,
Вітчизно кохана.

Я течу повсякчас біля лона твого,
Я струмлю повсякчас біля серця твого,
Я гострю повсякчас
Об граніти твої
Меч двосічний
На лжу осоружную!

Із очей із твоїх у мою глибину
Западає сльоза перламутрова,
І я чую, як там з неї враз пророста
Диво дивнеє –
Квітка надії.

У мені, як в Дніпрі, каламуттю життя
Бунтівничі пороги потоплено,
Та розіб'ється всякий
Об них корабель,
Що до тебе пливтиме із кривдою!..

28.07.1977р. Запоріжжя
Мій меч

Я у Франковій кузні меч собі кував,
Слізьми пекучими оружжя гартував, -
Тепер гострю його точилом крем'яним
На пострах ідолам безжальним і чумним.

А вигостривши меч, піду вступлю до лав
Борців, що їх Господь землі моїй послав;
В бою кривавому не згину я із ним
Під нашим стягом синьо-злотним, осяйним.

1961р. Раухівка на Одещині


* * *

Горем степ переораний -
Оратанія.
Сум століть над Дніпром -
Наддніпрянщина.
Край украяний нам -
Українонька.
Українонька-сиротинонька...

15.01.2001р. Запоріжжя

Підготувала Л.Ю. Остапенко,
вчитель світової літератури



Учні початкової школи створили сенкани до слів Україна та Батьківщина, шануючи пам'ять вченого-патріота

Переглядів: 1170 | Додав: Yazon | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2019
Зробити безкоштовний сайт з uCoz
Адреса: Запорізька облать місто Мелітополь ІІ-провулок Лютневий, 32
Телефон: +38 (0619) 44-77-12
E-mail: melschool22@gmail.com